ТОРБА

На ескалаторі загуділи телефони сигналами «повітряна тривога». «Добре, що мені тільки по правому берегу», – подумала Олена, виключаючи звук у телефоні. На пероні скупчилися пасажири в очікуванні потягу. Маленька на зріст, у сірому худі, який балахоном висів на її плечах, вона, похиливши голову, переминалася з ноги на ногу, у потріпаних кросівках. Важка торба впивалася в тоненьку руку. Біла пляма світла в чорному тунелі – і от її вже притиснули до вікна вагону. «Воно і краще, просто вдивлятися в темні стіни тунелів Метро», – подумала Олена.

На наступній станції вагон значно опустів, але вона залишалася притиснутою до вікна, стоячи спиною до пасажирів. Попереду ще три станції. Змахнула з очей чубчик, який давно вже треба було вкоротити. У склі відображалися пасажири, занурені у телефони й думки. Хотіла дістати і свій, але погляд зупинився на дужому, широкоплечому чоловікові у військовій формі. На його чорнявому волоссі помітно проступала сивина. Він сидів, тримаючи довгу милицю під рукою, і розглядав якісь папери з купою печаток, з-під низу чорніла пластина рентген знімку. Жінка роздивлялася ноги чоловіка: одна була зігнута у коліні, інша трохи витягнута вперед. «На ліву не спирається», – припустила Олена. Чоловік тим часом підтягнув пакет, закріплений на милиці, і став обережно складати папери. Зняв окуляри і запхнув їх у нагрудний карман, над яким виднівся надпис: «Збройні сили України», а збоку нашивка, напевно, з родом військ чи батальйону, через відображення у склі розгледіти було важко.

Дві станції вже були позаду і вона знову схопила торбу, яку підпирала ногою, поки руки відпочивали. Чоловік сперся на милицю і неквапливо підійнявся, тримаючись широкими пальцями за поручень. Хлопці кинулися допомогти, але той відмовився.

Потяг зупинився, вона вийшла, чоловік перескочив на перон вслід. Олена обернулася, і на якусь мить вони зустрілися поглядами – простими, справжніми, стомленими. Дзенькнув телефон. Вона відволіклася. Повідомлення про відбій тривоги. Коли повернулася військовий уже повільно шкутильгав до ескалатора. Олена скорботно дивилася йому вслід.

Знову дзенькнув телефон. На цей раз – повідомлення від волонтерки Насті: «Вашому чоловікові погодили протезування в Канаді, наберіть мене». Серце закалатало і перехопило дихання, по щоках полилися сльози, вперше, за цей довгий час боротьби. Звісно, вона зраділа новині, але було ще щось нестерпно гірке, щось, що вона побачила в погляді того чоловіка. Наче тільки зараз вона усвідомила, що її чоловік утратив ногу на війні, що їхнє життя змінилося, і доведеться вчитися жити по-новому. А вона на цьому пероні просто виснажена, розгублена і налякана жінка, яка не знає, як по-новому. Від утоми, болю та втрат війни хотілося вити, але згадала погляд того військового: «Важко, але ти впораєшся». Опанувала себе: «Маю поквапитись у лікарню, бо обід для чоловіка вистигне і волонтерка чекає на дзвінок», – і, похилившись на один бік під важкістю торби, жінка підняла голову й пошкандибала до ескалатора.

ЩО ВЛІЗЕ В ТРИЛІТРОВУ БАНКУ?

У часи, коли від мого дому до Азовського узбережжя було 150 кілометрів, кожне літо я з маленьким сином і тоді зовсім юними сестрами чоловіка проводили в одному з маленьких поселень під Маріуполем. Це не був лакшері відпочинок, але ми були щасливі, обласкані теплим морем, смакували азовських бичків, грецькі чебуреки і маріупольські персики.

 Одного літа хтось з нас запропонував гру «Що влізе у трилітрову банку?», напевне, ідея прийшла тоді, коли міста на карті вже закінчилися. За тим самим принципом, як і з містами, остання буква попереднього слова ставала першою наступного, але воно обов’язково мало влазити в банку. Ми грали в неї постійно, запам’ятовуючи останнє слово, коли треба було зробити перерву. Кожна мала запас слів на літери, які зустрічалися частіше і на рідкісні літери також.

Пройшли роки. Ми з чоловіком змушені були переїхати, і до Азовського узбережжя стало значно далі, ніж до аеропорту. Дівчата будували своє життя в Маріуполі, час від часу ми бачилися на весіллях, народженнях дітей чи інших важливих сімейних подіях. Але в «Банку» більше не грали.

Так, непомітно промайнуло 8 років. 24 лютого ми всі опинилися під нещадним ударом з землі і неба. Телефон дзенькав кожну секунду, ми писали одне одному одне питання: «Що у Вас? Як Ви?» Під вечір відповів і Маріуполь: «У нас не стихає ні на хвилину».

На наступний день ми виїхали з міста в село на Вінниччину. Маріуполь написав, ми в підвалі у друзів, в приватному будинку, в квартирі залишатися неможливо і фото, на якому змішалися люди, банки і чорні коти між ними. «Може, будете пробувати виїжджати?» «Пізно, ми, схоже, в кільці, назовні вилазити небезпечно, гатять весь час». «Пиши, давай про вас знати», — відповіла я, підкидуючи дрова в піч, щоб хоч якось обігріти холодну хату.

Так ми переписувалися кожного дня, повідомлення з Маріуполя ставали щоразу сумнішими і безпорадними. Я, хоч і психолог, але не могла знайти слів, щоб підбадьорити маріупольців. І тоді я згадала, як ми грали в «Банку» і запропонувала пограти: команда з підвалу проти команди з села, бо нас в тій хатині теж набилося, як в рукавичку. Ми вигадували слова, жартували, вони відписували, що у підвалі багато трилітрових банок і те, що ми пропонуємо, не влізе, ми пропонували порізати і скласти шматочками. Так було кілька днів.

Одного ранку «Вам на П», — написала я. Але у відповідь — тиша, і повідомлення не доставлено. Ні телефонні дзвінки на всі номери, ні повідомлення в месенджери — нічого не отримувало відповіді. Три довгі тижні невідомості, пошуків по чатах і списках евакуйованих. Безрезультатно. «Вам на П», — повторювала я собі. І ось, раптово, дзвінок з невідомого номера, погано чути, але знайомий голос: «Ми живі, ми вийшли з Маріуполя. Будемо прориватися далі». І знову тиша. «Вам на П», — я чекатиму відповідь. Через три дні повідомлення в вайбер: «П – прапор України. Ми в Запоріжжі».