Студентка нашого інституту Ольга Ситняк, гр.211в, розповідає нам історію свого життя під час війни.
«Я пам’ятаю кожну хвилину того ранку. Двадцять четвертого лютого я перебувала в Харкові. О п’ятій годині мене розбудили крики сусідки та вибухи за вікном. Інтернет відключився, світло почало блимати. Маючи жахливий досвід життя в т. зв. ДНР, я розуміла, що саме треба робити. Спершу заспокоїла подругу, потім ми зібрали речі й пішли до банкомату, де на нас вже чекала черга, що завертала за будинок. На моєму обличчі не було ні натяку на будь-яку емоцію… тільки руки від чогось не припиняли тремтіти… М’язи обличчя навіть не смикнулися ні від досить недалекого вибуху, ні від чорного стовпа диму після нього.
Потім метро: я їхала до друзів батька в інший кінець міста, бо на залізничну станцію майже неможливо було пробитися. Тільки на станції цих підземних потягів до мене дійшов жах того, що відбувається… Натовпи людей на покривалах… Дідусь заколисує немовля… Діти запитують у батьків, чому вони тут… На зміну тремтінню рук хлинули нескінченні сльози.
Не була тихою й ніч. На ранок друг батька відвіз мене на вокзал, де я близько п’яти годин чекала на свій потяг. Періодично, відчуваючи рух землі під ногами, люди бігли з платформ в переходи. Транспорт або затримувався, або не приходив зовсім. Ніхто не міг дати жодних гарантій від’їзду. Я сіла на потяг до Костянтинівки, звідки ми з батьком поїхали до м. Бахмут. Як з’ясувалося пізніше, я встигла залишити місто за пару годин до початку зухвалого бомбардування житлових районів. Зі мною в купе їхав молодий військовий років тридцяти. Він говорив по телефону зі своєю маленькою донькою. Чоловік вибачався, що не зміг попрощатися перед від’їздом. Зі сльозами на очах він обіцяв навчити її кататися на велосипеді, коли повернеться… Я дуже сподіваюся, що він повернеться…
У Бахмуті мені знадобився тиждень, щоб прийти хоч до якоїсь подоби норми. Щоранку мені доводилося говорити собі, що це реальність, а не страшний сон… Щоправда, довгий час страшні сни мене теж мучили… Стрічка новин здавалася нескінченною, як і дзвінки друзям.
До міста не прилітало ще кілька тижнів. Мені навіть встигло здатися, що до мого життя повернулася якась рутина. Але одного вечора впало на військову базу. Через пару днів затишшя ми йшли з хлопцем до його будинку: одинадцята ранку, спів птахів, мами з дітьми… Три снаряди, що прилетіли ледь не перед нами, не вписувалися в цю весняну картину… Ми побігли до підвалу, ноги мене вже не тримали… А люди навколо просто йшли! Вони ніби не розуміли того, що відбувається…
Двадцять дев’ятого березня я перетнула кордон зі Словаччиною, де на мене вже чекала подруга. Понад сорок годин у дорозі, а потім ще два дні збирання себе по шматочках.
Мене до сліз чіпала й чіпає досі підтримка громадян Європи. Стільки жовто-блакитних прапорів на вулицях я не бачила навіть у самій Україні. Матеріальна та медична допомога, небайдужі люди – все це, поза сумнівом, допомогло не загубити себе в цьому хаосі. Однак ментальний стан цілком можна назвати хистким. Хоча я й перебуваю в безпеці, – вся моя родина зараз в Україні: усім довелося покинути свої будинки та пристосовуватися до нових умов в інших містах. Освітній процес намагаюся не ігнорувати, але іноді сил на навчання бракує. Домашні завдання, курсова робота та сесія не відбудуться самі по собі, але, зізнаюся: думки зараз зовсім не про це».