Війна розкидала нашу дружну інститутську родину по всіх куточках світу. Але ми намагаємося  усіма думками триматися разом. Історією свого теперішнього життя ділиться з нами студентка  1 курсу Надія Черненко (гр. 141).

«Німеччина, селище на околиці Мюнхена. Мене з мамою та молодшою сестрою на три місці прийняла до себе жити німецька родина. Господарі – однолітки з моєю матусею. Вони мають двох синів (7 та 11 років). Моїй сестричці 9 рочків. Вона подружилася з ними, але спілкуються лише жестами. Для мене ж, як студентки інституту іноземних мов, великий плюс, що спілкуватися з місцевими можна тільки англійською чи німецькою».

– Надіє, чи займаєшся ти благодійними справами у  ці нелегкі часи?

– Щодо волонтерства. Порозкинувши мізками, яка зі сфер волонтерства у мене виходить найкраще, я записалася в ряди україномовних асистентів для німецьких вчителів. Робота полягає у тому, щоб допомагати українським школярам адаптуватися у новому середовищі.

Хотілося б колись спробувати себе в ролі вчителя, та намагатися емоційно не вигоріти.

– Як у Німеччині ти організувала свій навчальний процес? Чи є мотивація навчатися? З якими проблемами зіштовхнулася?

– Процес відбувається, коли є час, ресурси та хоч якась підготовка. Здавалося б, поки сиділа вдома, мала купу часу між спусканнями до підвалу, але в голові, м’яко кажучи, була каша. Важкувато виконувати завдання, занурюватися в новий матеріал, коли власні думки не мають структури. Це нагадує випадок, коли читаєш книжку і в один момент розумієш, що перечитуєш один абзац вже кілька разів, але, хоч убий, не розумієш суті. Через втрачений час, який забрала тривала дорога за маршрутом Черкаське – Краматорськ – Львів – Хелм – Мюнхен – Зауєрлах, та через подальшу метушню з документами накопичилася купа незасвоєного вчасно матеріалу.

Після виїзду в Німеччину мотивація вчити німецьку частенько переважує намагання опрацьовувати семінари та ін. Я відвідую два курси німецької в місцевій школі та ще один онлайн.

– Надіє, як ти себе почуваєш?

– Повернення до спокійного способу життя зайняло чимало часу. Але все ще присутнє фонове почуття тривоги. Досі важко припинити реагувати на гучні звуки та звикнути, що літаки над німецьким селищем – часте безпечне явище.

Був цілий спектр почуттів: від палючого сорому до обволікаючої провини; бувала й, навпаки, повна відсутність емоцій.

– Чого хочеться найбільше?

– Відповідь дещо очевидна, що хотілося б додому, зустрітися нарешті зі своїми рідними, друзями, одногрупниками. Але ще невідомо, чи буде куди повертатися. Чомусь лише у важкі часи ми розуміємо, як мало нам потрібно для щастя. Коли все нормально, люди губляться  у повсякденні та забувають цінити маленькі радощі життя.

– Чи подобається тобі місто, в якому ви зараз мешкаєте?

– Селище, де ми перебуваємо (Sauerlach), десь за 20 км від Мюнхена. Тож, маючи можливість хоч раз у житті побувати у центрі Баварії, з google maps в кишені, я вирушила на екскурсію у Палац Німфенбург, на Марієнплац. Місто з визначною архітектурою, розвиненою інфраструктурою, рівненькими будівлями, чіткими правилами.

Але яким би гарним все не було – воно чуже.