Історією свого теперішнього життя ділиться з нами студент 112 б групи, Олександр Осика.

«Йоу! Привіт! По-перше, хочеться подякувати викладачам та адміністрації інституту за їхню допомогу. З першого дня мого навчання члени родини ІнЯзу надавали мені усіляку підтримку. Кожному низький уклін.

Мене звати Олександр, я з міста Попасна. 24 лютого я прокинувся, відкрив телефон і зрозумів, що почалася війна. Я усвідомив, що вже нічого не буде так, як раніше.

 Я жив своїм життям, якщо це можна назвати так. Як і кожен, мав свої цілі, мрії, рухався до них кожного дня, але після 24 лютого 2022 року все змінилося. Єдине, що мене цікавило, – це доля України. Для мене це дуже важливо, як і  для кожного українця.

Мої батьки  знаходилися в Попасній. Вони,  як і більшість людей,  вважали, що все обійдеться, але все було не так. Спочатку зник зв’язок, а потім моє місто почали знищувати. Я мав зв’язок з містом, але не з батьками.  Ніякого зв’язку з моїм районом не було, він знаходиться на окраїні міста, на лінії розмежування. Я, мабуть, звик ще з чотирнадцятого року, що іноді немає зв’язку кілька тижнів. Я програмував свій мозок на те, що все буде добре. Це тривало упродовж 2 тижнів, поки я міг тримати свій розум під контролем і не пускати до нього важкі думки.

Я не мав з батьками ніякого зв’язку до 14 березня. 14 березня я вперше побачив їх за час, що минув від початку війни. Вони приїхали, а я навіть не знав, що тато й мама змогли виїхати з буремної Попасної, поки вони не з’явилися на порозі квартири. Найважчим для мене було стримати сльози щастя,  коли я їх побачив живими. Я був дуже радий їх зустріти.

 А далі вони жили зі мною в Бахмуті, поки мама не вирішила поїхати далі. І 4 квітня ми рушили далі .

Пишучи цей текст, я усвідомлюю, що не маю права на щось скаржитися. Тому що в моєї родини залишилось найцінніше, що є в людини, – це життя»