Стороженко Віола з групи  102 а розповідає нам історію свого життя.

«Усім привіт. Зараз я мешкаю у Саксонії, це східна Німеччина. Тут я працюю у театрі, де займаюся з людьми, які також покинули рідні землі. Від початку війни ми робимо благодійні перформанси, а кошти, які заробили, надсилаємо ЗСУ.

Навчатися зараз дуже тяжко, бо різні часові пояси, ще й робота. Тому навчання відійшло на другий план.

До Німеччини я їхала сама.  Мені було дуже страшно, кожної хвилини  хвилювалася все більше, бо мені телефонували і розповідали погані новини про моє рідне місто, у якому залишалися мої дідусь та бабуся. Зараз я почуваюся добре, бо знаю, що мої рідні в безпеці, а батько валить гору орків.

На даний момент я все ще мрію  опинитися у своїй оселі, де мама буде готувати  щось смачненьке, а я показуватиму батькові нові тату. Потім зустрінусь зі своїми друзями і повернуся додому під ранок, без усіх цих комендантських годин.

Мешкаю я тут у невеличкому містечку. За той час, що тут знаходжусь, встигла об’їхати багато міст Німеччини. Мене дуже вразило, наскільки люди щиро ставляться до мене, але будьте уважні, бо в Саксонії дуже багато неонацистів, тому, якщо щось піде не так, ви вже ввечері з ними гратимете в російську рулетку.

Взагалі тут дуже багато можливостей для молодих людей, але коли в мене запитують, чи хочу я залишитися, то відповідаю, душа хоче додому. Я дуже сумую за всіма і сподіваюся, що вже скоро ми всі зустрінемося,  забудемо все це, як страшний сон.  Всіх люблю. Віримо в ЗСУ і найголовніше – Слава Україні»