Студентка нашого інституту Кутепова Анастасія, група 107 а, ділиться з нами історією свого теперішнього життя.

«Через напад російських окупантів на Україну, я була вимушена поїхати в Чехію до міста Острава.

Вирушила я наприкінці березня і їхала впродовж двох днів. Прямувала через Польщу, та коли дісталася польського кордону, то була приємно здивована, бо там очікували волонтери, які роздавали їжу, напої, іграшки для дітлахів, підгузки та інші необхідні речі. У самій Варшаві теж було багато волонтерів, двоє з них мені дуже допомогли з пошуком потяга до Чехії та ще й склали приємну та веселу компанію. На жаль, я не є волонтером, але  намагаюся хоч трохи грошей зі стипендії та зарплатні перераховувати на допомогу ЗСУ.

Вчитися дуже важко, мотивація зникла та й часу зовсім не вистачає. Але зараз я все одно намагаюся «наздогнати» те, що пропустила з навчального матеріалу.

Також багато всього зараз тисне на мій моральний стан, але найбільше пригнічує сум за Україною та переживання за батьків. Вони  не змогли виїхати, тому залишилися вдома під обстрілами. Я б дуже хотіла зараз приїхати вже в мирну Україну, побачити своїх рідних та друзів.

Тут непогано, багато гарних вуличок та парків. Особливо мені сподобався парк біля мосту. Це дуже спокійне місце у порівнянні з самою метушливою Остравою. Там можна відпочити, погуляти, почитати та просто побути наодинці зі своїми думками. Також мені подобається інколи проводити час на Стодольні. Там багато кафе та дуже гарні вулички. Через брак вільного часу я відвідала небагато цікавих місць, але сподіваюсь це виправити.

Мені подобається ставлення місцевих жителів до українців. Днями я познайомилась з двома чехами, розуміла їх погано, бо чеську мову майже не знаю. Тоді вони намагалися розмовляти зі мною англійською, що допомогло нам нормально поспілкуватися. Вони співали для нас польську пісню, написану на підтримку України, та запропонували чимось пригостити. Багато чехів пропонують українцям свою допомогу та ставляться з розумінням.

Мені подобається тут, але я все одно відчуваю себе чужою. Я зрозуміла, що ніщо не зможе замінити мені рідну Україну, тож сподіваюся, що вже невдовзі повернуся додому».