Студентка нашого інституту Дем’яненко Вероніка, гр. 131, ділиться з нами історією свого життя.

«Якби мені запропонували переїхати в одне з міст нашої країни, я без сумніву обрала б Дніпро, бо жила тут раніше й можу з упевненістю сказати, що це місто прекрасне. Я дуже хотіла повернутися сюди. Знову сісти у трамвай, поїхати до парку, купити каву… Але я не могла уявити, що повернуся за таких обставин.

24 лютого

Війна прийшла в наше життя й перевернула його з ніг на голову. Як і для всіх, для мене перші дні були найважчими. Я й досі пам’ятаю, як прокинулася. Мама ходить по квартирі, збираючись на роботу, а я тішуся, що можу поспати ще, бо до початку пари залишилося 2 години. А потім до кімнати забігає мама й каже: «Вероніко, вночі стріляли. Ти їдеш зі мною на роботу!».

Коли ми їхали в транспорті, всі оточуючі обговорювали те, що сталося. Підходячи до маминої роботи, я почула вибухи, й у мене почалася істерика.

Ми почали потихеньку збирати речі, щоб бігти до підвалу. І на третій день ми справді сиділи в підвалі.

Дні йшли, а новини ставали лише гіршими. Щодня було страшно вмикати інтернет та читати новини.

8 квітня

Ми вирішили таки виїхати. І постало питання: «Куди?». Ми розглядали майже всі міста України. І зупинилися все ж таки на місті, яке знайоме нам не з розмов.

Було дуже тяжко. Ми змінювали житло тричі. Чи не щодня їздили оформлювати документи або ж навідували пункти видачі гуманітарної допомогою. І яке було здивування, коли я відчула дуже хороше ставлення до переселенців. Люди завжди допоможуть і підкажуть, де, що і як.

Зараз ми облаштувалися на 3-ій квартирі, у якій поки що будемо жити.

Я тут познайомилася з дуже великою кількістю людей, які мені стали дуже рідними, з якими я можу зустрітися й забути на якийсь час про те, що відбувається в країні.

Якби мене запитали, чи змінилося щось у моєму житті, відповідь була б наступною: «Так, безумовно, моє життя змінилося. І, напевно, найголовніше – змінилася Я. Я почала цінувати час, моменти, людей … І втрати… всього вище перерахованого…».

Як би добре тут не було, але все ж я сумую за своїм будинком, університетом, за своєю кімнатою, ліжком, близькими людьми.

Я хочу повернутися додому. Прокидатися по будильнику, їхати до університету, перед цим заходити до АТБ й брати із собою пляшку води та батончик. Потім сидіти на парах німецької, а після них іти з подругами на вулицю й обговорювати різні теми. Потім їхати додому, йти гуляти з другом.

Все, що відбувається в нашій країні, допомогло нам звернути увагу на ті речі, які ми оминали увагою в мирний час.

Я знаю, що все буде добре, я знаю, що ми всі повернемося додому. Лише треба зачекати, поки війна закінчиться.»