Студент нашого інституту  Євген Вербицький,  група  209а,   ділиться  історією свого життя під час війни.

«Так склалася доля, що треба було покинути рідне місто й переїхати до міста Борислав – міста  нафтовиків.

Колись це прикарпатське містечко було великим промисловим центром Західної України. Нині ж його зараховують до найбільш депресивних населених пунктів Львівщини. І все ж, попри похмуру суворість виснаженого Борислава, туди варто приїхати, адже він приховує у собі сюрпризи на всі смаки.

Мені довелося відвідати міський парк. Той самий парк, де раніше було 118 бурових. Нині тут теж працюють журавлі, а поруч граються діти, гуляють люди. Усе, як у звичайних міських парках, – скульптура з ведмедем,  літній театр, напівзруйнований; старенькі, ще радянські дитячі гойдалки, але у цілком пристойному стані, і один з найстаріших пам’ятників Адаму Міцкевичу, встановлений до сторіччя з дня народження. Позаду ж бюста – журавель, який з дня у день качає нафту, видаючи при цьому приглушені затяжні звуки. Ті місця, де ліквідовані бурові, нині називають цвинтарями.

Нині місто вже мало чим нагадує потужний промисловий центр. Звичайне галицьке провінційне містечко, трохи сонне від спеки, зі своїми проблемами та своєю історією, багатою і знаменитою. Крім журавлів, про потужну нафтовидобувну промисловість нагадують старі копанки, які подекуди залишилися, а ще – час від часу утворюються провалля, де збирається нафта… Цікаво подорожувати містом і відкривати для себе нові горизонти. Але найкраще місто на землі – це рідна домівка, до якої хочеться  повернутися найшвидше».